TOGETHER AGAIN
ЗНОВУ РАЗОМ
Hello dear friends and partners!
It has already been about a month since I finally returned to my family. Yes—to my family, not to my home, because due to the war we no longer have a home. But it is an incredible joy and blessing to be together with my family again.
Привіт дорогі друзі та партнери!
Вже пройшов приблизно місяць як я, на решті, повернувся до моєї сімї. Так, саме до моєї сімї, а не до дому бо через війну в нас не має дому. Але це неймовірна радість і щастя бути разом зі своєю сімєю.
As many of you already know, I spent five weeks of the fall in America to meet with our partners whom we had not seen in seven years, and to find new ones who would like to join our ministry to the families of veterans and soldiers, as well as Ukrainian refugees in Budapest. It was an amazing time. Before the trip, I prayed a lot that it would be about partnership and about meetings prepared by God—meetings that bring healing and deepen our relationship with Him. And I am very glad that this is exactly what happened.
So I want to thank each of you who had the opportunity to meet with me and who wanted to become our partners! Thank you to everyone who made time to meet and opened your hearts to Ukraine, to serving Ukrainians, and to our family. Your love and care were an expression of God's presence and His provision in our lives.
Як ви вже знаєте 5 тижнів осені я провів в Америці щоб зустрітися з нашими партнерами яких ми не бачили протягом 7 років. Та щоб знайти нових, які б хотіли приєднатися до нашого служіння сім'ям ветеранів та військових, а також українським біженцям в Будапешті. Це був неймовірний час. Перед поїздкою я багато молився щоб ця подорож була про партнерство та приготовані зустрічі від Бога які приносять зцілення та поглиблення відносин з Ним. І я дуже радий що це було саме так. Тому я дякую кожному із вас, хто мав можливість зустрітися зі мною та хто захотів стати нашими партнерами! Дякую кожному хто знайшов час для зустрічей та відкрив своє серце для України, служіння українцям та для нашої сімії. Ваші любов та піклування були проявом Божої турботи ти присутності в нашому житті.
 |
At the same time, it was surprising for me that during this trip I once again felt as if I were at war. The separation from my family was unusually painful and difficult. It felt as if I had gone back to that place—from which there is no return. Pain, emptiness, and pressure somewhere deep inside my chest, accompanied by the desire to fall asleep and not wake up. It turns out that the experience of war still holds me, and I understand that I will probably live with this for the rest of my life.
That is why every meeting with you, your attention, and your conversations were so important to me during that time. Thank you for being a family and God's angels to me.
Проте водночас, було цікаво для мене що під час цієї поїздки я знову відчув себе на війні. Саме розлучення з сімєю було незвичайно болісним і важким. Наче я знову поїхав туди - звідки не має поверення. Біль, порожнеча та тиск десь в середині у грудях який супроводжувався бажанням заснути та не прокидатися. Виявляється що досвід війни все ще тримає мене і я розумію що з цим я буду жити мабуть усе життя. Саме тому кожна зустріч з вами, ваша увага та розмови були настільки важливими для мене в той час. Дякую що ви були сім'єю та Божмим янголами для мене.
Now I have already been with my family for about a month. Being with those who love you is a great gift from God—one we often take for granted. We simply enjoy our time together. And yet, the pain I experienced gives us the ability to be more empathetic to those who struggle with adapting to post-war life, as well as to those who have been at war for almost four years now.
One of my brothers-in-arms, for example, went to war when his little son was about eight months old. Now he is almost five. For him, his father is practically a stranger—someone who was almost never physically present in his life. This creates immense pressure for those who are fighting.
Наразі я з моєю сімєю вже приблизно місяць. Можливість бути з тими хто тебе любить це великий дар від Бога, який ми часто не цінуємо. Ми просто радіємо часу разом. Та все ж таки той біль що я мав дає нам можливість бути більш емпатичними до тих, хто має схожий досвід адаптації до післявоєнного життя, а також до тих хто вже майже 4 роки на війні. Так один мій побратим, коли пішов на війну, його малеькому сину було приблино 8 місяців. Зараз йому майже 5 років. Для нього тато це чужа людина яка майже не була фізично присутня у його житті. Це створює наймовірний тиск на тих хто знаходиться на війні.
So almost immediately after I returned to my family in Budapest, we went to Ukraine to see those whom we can support, in whose lives we can be present, and whose burden we can try to share. In addition to my personal communication—online and in-person—with soldiers and veterans, we have already made two such trips to Ukraine. And I want to tell you about two people:
Тому, майже одразу як я повернувся до сімї в Будапешт, ми поїхали в Україну щоб побачити тих, кого ми можемо підтримати і в чиєму житті ми можемо бути присутніми і спробувати розділити їх тягар. Окрім мого особистого спілкування онлайн та вживу з військовими та ветеранами, ми мали вже дві такі поїдки в Україну. І я вам хочу розказати про двух людей:
Maria. She is a kind young woman, bearing the same name as the mother of Christ—and I think that is no coincidence. Back when we served students in Dnipro, she was a student leader in our ministry. She studied at the medical university, and I remember a stereotype on campus about medical students—that it made no sense to prioritize them because they were so busy and it was almost impossible to build a spiritual movement among them. But Maria showed initiative on her own and continued to stay active despite her demanding studies. She was always ready to serve and to share the message of Christ with those around her—her fellow students. My wife Lena mentored Maria for some time. They built a strong relationship; Maria occasionally visited our home, and at times we even trusted her to watch our children when Lena and I tried to have a date night.
Марія. Це добра дівчина, якак має імя як у матері Христа, і я думаю що це не просто так. Ще коли ми служили студентам в Дніпрі, вона була студентом-лідером в нашому служінні. Вона навчалася в медичному університеті та я памятаю що в кемпусі є стереотип що до студентів медиків - що не має сенсу тримати їх в приорітеті, бо вони дуже зайняті і просто не можливо збудувати духовних рух серед них. Але Марія сама проявляла увагу та продовжувала бути активною не дивлячись на зайнятість з навчанням. Завжди готова послужити та поширювати звістку про Христа своєму оточенню - серед студентів. Моя дружина - Лєна певний час наставляла тоді Марію. Вони збудували гарні відносини, Марія час від часу бувала у нас вдома та навіть інколи ми могли залишити з нею наших дітей, коли ми з Лєною намагалися мати побочання разом.
During Russia's full-scale invasion of Ukraine, Maria was completing her medical practice at the largest hospital in Dnipro, where many severely wounded soldiers were brought. For several years she worked there as a nurse—but that word is far too small to describe the scale of her service. She was constantly present where the wounded often died or suffered terribly.
Під час повномаштабного вторгнення Росії в Україну вона проходила практику в найбільшій лікарні Дніпра куди звозили велику кількість важкопоранених військових. Декілька років Марія працювала там медсестрою. Але це замале слово щоб описати масштаб її служіння там. Вона постійно була там де часто поранені помирали або важко страждали. Окрім своєї роботи вона служила цим людям. Допомагала їм проходити їх страждання, відвідувала, годувала, підбадьорювала своїх пацієнтів та свідкувала про Христа там де це було доречно. Часто через це вона сиділа в лікарні до піздньї ночі і майже не мала вихідних.
A year ago, Maria left the hospital to become a volunteer combat medic. She volunteered for almost a year, and now she has decided to sign a contract and become a full-time military medic, literally saving people's lives. We had the privilege of meeting with her—to simply listen, to be near her, and to try to understand her heart and her life a little. I am still deeply moved by this young woman who was once our student, whom we taught to follow Christ and serve others, and now she stands before me in military uniform, and through her actions she is teaching me what it means to follow Christ and serve others.
During our meeting, she looked into my eyes, shook my hand, and promised she would always wear her body armor and helmet.
Рік тому Марія звільнилася з госпіталя щоб стати військовим медиком - волонтером. Майже рік вона волонтерила, а зараз вирішила підписати контракт і стати повноцінним військовим медиком щоб в прямому сенсі цього слова спасати життя людей. І от ми мали привілегію зустрілися з нею, просто послухати, побути поряд та спробувати трошки зрозуміти її серце та життя. Я досі під враженням від цієї дівчини, яка колись була нашим студентом яку ми повчали як слідувати за Христом та служити ближнім, а зараз вона перед моїм обличчям у військовій формі і просто своїми ділами вже повчає мене що значить слідувати за Христом та служити ближнім.. Під час цієї зустрічі вона, дивлячись у мої очі та потискаючи руку пообіцяла мені носити бронік та каску..
The other person is Serhiy, who is not a Christian yet. We met during our first combat mission in Sievierodonetsk. Our first meeting did not go well. It was night, and I was looking for something for my little chapel in a ruined building nearby. For some reason, Serhiy mistook me for a Russian soldier disguised in a Ukrainian uniform and almost shot me. But later we even stood watching together in the basement of a funeral home. Together we endured our first heavy three-hour shelling.
As it turns out, everyone has their own level of psychological tension they can endure. Serhiy had his. His body and psyche could not bear the load. After the shelling, his legs stopped working—he couldn't walk—and other issues appeared. He spent about a month receiving treatment at a psychiatric hospital. That was his first hospital. He thought everything had passed and returned to duty. But the problems came back after subsequent attacks. He suffered greatly emotionally and often wrote to me asking—Where is God in all of this? Why does He not answer his prayers?
I tried to stay in contact with him and be present in his life, even though after that first shelling we did not see each other again for almost four years. But this time we had the opportunity to meet in person for the first time. And the meeting came just in time, because shortly before it, one of his acquaintances who had returned home from the war on leave had taken his own life. We had a lot to talk about.
Інша людина це Сергій який поки що не християнин. Ми з ним зустрілись на першій бойовій місії у Сєверодонецьку. Наша перша зустріч не вдалася. Була ніч, я шукав щось для моєї каплички у розбитій будівлі поруч з нами. Сергій чомусь сприйняв мене за первдягнутого в українську форму російського військового та ледь не застрелив. Але потім ми навіть несли чергування разом в одному підвалі похоронного бюро. Разом ми були під нашим першим важким трьохгодинним обстрілом. Та як виявляється у кожної людини свій рівень психологічної напруги яку може витримати людина. У Сергія був свій. Його тіло та психіка не витримала те навантаження. Після обстрілу у нього відняло ноги, він не міг ходити та були інші проблеми. Десь місяць він лікувався у психіатрічній лікарні. Це була його перша лікарня. Він думав що все пройшло та повернувся у стрій. Але ці проблеми повернулися до нього після наступних обстрілів. Він досить тяжко страждав емоційно й не раз мені писав і питав - де є Бог у всій цій ситуації та чому Він не відповідає на його молитви. Я намагався якось підтримувати з ним звязок та бути присутнім у його житті, хоча після того першого обстрілу ми з ним більше не бачились майже 4 роки. Та в цей раз ми мали можливість зустрітися з ним вперше. І ця зустріч була дуже вчасною, бо невдозі до цієї зустрічі його знайомий який повернувся з війни у відпустку покінчив життя самогубством. Нам було про що з ним поговорити.
God is giving us a vision for how to serve further, and He is giving us specific steps. I will write more about this in my next letter.
For now, I want to ask you to pray for Maria—that God would protect her life, her soul, and her faith wherever she is now. And please pray for Serhiy—for strength for me to stay close to him, and for wisdom in how to witness to him about Christ. Please also pray for God's plans for our ministry—for God to lead us and show how He wants to work through us.
Бог дає нам бачення на те як служити далі та дає конкретні кроки. Біьше про них я напишу в моєму наступному листі. А зараз я хочу попросити вас молитися за Марію - щоб Бог беріг її життя, душу та віру там де вона знаходиться зараз. А також моліться за Сергія, за сили для мене бути поруч у його житті та мудрість як свідкувати йому про Христа. Також моліться про плани від Бога на служіння, щоб Бог вів нас і показував як Він хоче діяти через нас.
In one ministry with you Zhenya and Lena Yazvinskyy
В одному з вами служінні Женя та Лєна Язвінські.
Comments
Post a Comment